Рік без Олександра Гордієнка: як Героя України згадують на Херсонщині

Олександр Гордієнко загинув рік тому, 5 вересня 2025-го, коли російський дрон атакував його автомобіль поблизу села Урожайне. Йому було 58 років. Чоловік їхав у полі сам, врятуватися не вдалося.

Для родини та друзів він насамперед — людина, яка вміла жити на повну. Друг дитинства Роман Бабенко згадує: сміх Олександра було чути за півкілометра, і де б він не з'являвся, там одразу ставало весело. Таким голосним і щирим він запам'ятався назавжди.

Із Володимиром Довганем вони познайомилися ще студентами, разом створили один із перших в Україні фермерських кооперативів і пропрацювали пліч-о-пліч понад 30 років. Довгань розповідає, що навіть у найскрутніші часи, як-от посуха у 2000-х, коли не вдалося зібрати врожай, Олександр не втрачав оптимізму. Коли грошей не було зовсім, він запропонував продати улюблений білий джип, аби прогодувати сім'ї. Так і зробили — і так пережили складний рік.

У 2019-му Гордієнко очолив Асоціацію фермерів та приватних землевласників Херсонської області. Після деокупації правобережжя він одним із перших повернувся в рідний Бериславський район і знову почав працювати на землі. Народний депутат Дмитро Соломчук каже: Олександр брав на себе велику місію і міг за ніч приїхати в будь-яке місто, аби виступити й запропонувати рішення.

Донька Аліна згадує, що батько ніколи не боявся бути першим. Його принцип був простий: поки інші вагаються — я йду. Вона зізнається: найбільше сьогодні бракує дзвінка з написом «папочка». В Олександра залишилося троє онуків — Назар, Олександр та Ілля. 11-річний Саша взяв собі дідусеві парфуми й наносить їх перед важливими подіями, щоб відчувати, що дідусь поруч.

У листопаді 2025 року Олександру Гордієнку посмертно присвоїли звання Героя України. А в липні цього року в Броварах на Київщині одну з вулиць назвали його ім'ям.

Син Віктор продовжує справу батька. Він мріє після війни запустити зрошення і привезти воду з Дніпра на могилу батька — з того самого поля, де вони разом працювали. Аліна ж каже: головна спадщина тата — це діти й онуки, і його принципи тепер живуть у них.

Останній рік життя Олександр фактично сам охороняв свої поля від російських дронів. Жартував, що став охоронцем для працівників: ходив із рушницею й стежив за небом, поки вони працювали. За день до загибелі він казав журналістам, що не піде зі своєї землі, хоч і розумів ризик. Він знав, що на нього полюють, але вирішив лишатися до кінця.