Восени 2017 року лідер «Океану Ельзи» Святослав Вакарчук заявив, що гурт бере перерву в концертах, а сам поїхав у Стенфордський університет – навчатись і викладати.
Тим часом в Україні співак знову потрапив до соціологічних рейтингів як один з потенційних претендентів на президентське крісло. Утім, прямо зі Штатів музикант заперечував чутки про політичні амбіції, мовляв, влада його не цікавить.
Під час творчої паузи Вакарчук майже не з’являвся в публічному просторі. Однак зараз він приїхав до України і вирішив провести відкриту зустріч зі студентами та прихильниками в Києво-Могилянській академії.
Зустріч викликала неабиякий ажіотаж. Зала НаУКМА почала заповнюватися ще за півтори години до початку. Організатори стверджують, що реєстрацію на захід були змушені закрити за 12 годин після відкриття.
Самого гостя Могилянка зустріла оваціями, а провела співом. Він, роздаючи автографи, радив «триматися правди».
«Українська правда» зібрала найцікавіші відповіді Вакарчука про політику, освіту та бачення на подальший розвиток країни.
Про появу свого прізвища в президентських рейтингах
Люди дійсно хочуть нових облич у політиці. Подивіться уважно на рейтинги. Ви побачите одну цікаву цифру. По різних опитуваннях від половини до 60% населення України взагалі не може вибрати жодного політика або політичну силу зі списку, з меню політичного ресторану.
Це безпрецедентна історія, коли не просто велика кількість, а абсолютна більшість населення України не хоче вибирати між тих політиків, які сьогодні є.
Якщо ви підсумуєте рейтинги всіх політиків… Я не знаю, чи включалися туди всі взагалі, чи йдеться про тих, хто має шанси на отримання місць у парламенті або виграш на виборах президента, але ви побачите, що 60% людей не хочуть голосувати ні за кого або не підуть голосувати на вибори. Це страшна ситуація, дуже загрозлива.
***
Тут виникає питання – а що роблять політологи або політичні аналітики? Коли ці люди бачать цифру 60%, їх же це теж лякає. Вони недурні люди. Вони розуміють, до чого все йде.
Вони починають шукати. Самі починають шукати – що б нам зробити таке, щоб збурити політичну спільноту або політичне озеро, щоб цю безнадійність або безвихідь почати спрямовувати в якесь конструктивне русло. Принаймні почати думати.
Політики добре знають цю ситуацію. Але вони так само добре знають, що вони, весь політичний клас, давно цю гру контролюють. Вони самі нав’язали правила гри. Від того, хто з них візьме владу, а хто залишиться в опозиції, для них самих не так багато зміниться.
Вони вже 26 років то у владі, то в опозиції. Прізвища в основному всі ті самі. Люди від них починають змучуватися. Не тільки тому, що вони нічого не роблять, як при владі, так і при опозиції.
Більшість із вас – молоді люди. Вам плюс-мінус 20 років. Ви народилися, коли вони вже були на політичному небосхилі. Ви інших навіть не бачили.
Уявіть собі, яка б мутна була музична, театральна або кіносцена, якби ніколи за весь ваш час ви не знали б інших акторів, ніж п’ять людей, до яких ви звикли по телевізору. А в українській політиці саме так відбувається.
Тоді політтехнологи, аналітики й експерти починають шукати нових людей. А де ж їх знайти? Вони розуміють: для того, щоб запропонувати людям нові обличчя, ці обличчя повинні бути впізнавані. Ти ж не скажеш – ось Іван Петренко, він прекрасна людина, аналітик такий-то вважає, що він класний кандидат у президенти.
Друге, мабуть, ще більш важливе – ця людина має мати певний рейтинг довіри. Тобто все своє попереднє життя вона повинна прожити так, щоб люди, навіть асоціюючи цю людину з політикою, розуміли, що дійсно ця людина викликає повагу, позитивні емоції.
От є людина, її всі знають, і, за великим рахунком, особливо в порівнянні з політиками, нічого поганого він не зробив. Давайте подивимося, як на нього реагують люди? І починають включати в рейтинги.
Хлопці й дівчата, це я кажу політикам, ви самі винні! Тому з питанням, звідки так взялося, що Святослав Вакарчук є в рейтингах, зверніться, будь ласка, до наших політиків. Це вони винні в тому, що Святослав Вакарчук з’являється в рейтингу.
І це їхня робота за 26 років привела до того, що нікому з них люди не вірять. Тому вони починають дивитися на тих людей, які живуть іншим нормальним життям.
Про владу
Я абсолютно пишаюся тим, що прожив свої 42 роки так, що мене можна потенційно включити в президентський рейтинг. Тому що я жив своє життя достойно. Я жив його чесно. Я заробляв свої гроші чесно. Я ніколи не прагнув влади.
У мене був рік, коли я був депутатом Верховної Ради. Я був першою людиною в історії української влади, яка добровільно від неї відмовилася. Тому влада мене не цікавить.
Але запитайте цих політиків, чому сталося так, що ми змушені сьогодні говорити про таких людей, як я, не як про музикантів, а як про людей, які повинні приходити і виправляти те, що всі ці політики без виключення зробили з країною за 26 років.
Я дуже радий, що мене сьогодні не можна назвати політиком. Я щасливий, що я не такий, як вони. Боронь Боже, мені бути подібним до них. Боронь Боже, будь-кому з нормальних людей проживати таке життя, як живуть і якими методами діють вони. Це треба зупиняти.
Не в прізвищі справа і точно не в моїх владних амбіціях – їх немає і не існує. Не я себе включав у ці рейтинги. Ні з одним політтехнологом, журналістом, олігархом, бізнесменом я не обговорював таких речей гіпотетично.
Але колись давно, ще до Майдану, я собі сказав, а Майдан це підтвердив, що я ніколи не буду стояти осторонь тих речей, які відбуваються в державі. Не буде цього і сьогодні.
Найбільш ефективним способом, яким я зможу змінювати свою країну, я буду робити. І ніхто мене в цьому не зупинить.
Я знаю, що багато хто до кінця не може зрозуміти, що я маю на увазі. От що ми можемо зробити, якщо президент не зміниться? Та президент зміниться, якщо суспільство почне інакше діяти – от що я маю на увазі.
***
Я приїхав сюди на метро. Я не так часто їжджу на метро. Було дві причини, чому я так приїхав. Одна з них – це пробки, я боявся спізнитися. Але мені було і цікаво. Ви бачите обличчя людей.
Люди зневірені, вони потребують якоїсь надії. Людям важко жити. Не тільки тому, що в них проблеми матеріального характеру. Вони не бачать світла в тунелі, вони не мають справедливості. У них не в прямому, а в переносному сенсі сіре небо над головою. Постійно.
Це стосується ваших родичів, можливо, ваших батьків, друзів. Запитайте всіх. Люди починають втрачати надію, що щось краще може статися в їхньому житті.
Коли ти розумієш, що в тебе є сили й енергія якось людям допомогти і ти можеш це зробити, але ти цього не робиш, зрозуміло, тебе мучать докори сумління.
Я думаю, що саме цей аргумент може пояснити вам, чому я стою на цій сцені і навіщо це мені взагалі потрібно –зустрічатися з вами, відповідати на питання про рейтинги.
Мені точно не потрібна влада. Здалася вона мені десять раз! Повірте, я людина, яка зробила себе за допомогою вас без всякої влади, вона мені не потрібна.
Але в мене душа болить. Я хотів би, щоб у кожного з вас так боліла душа.
Про «унікальний шлях»
Одна річ, якою я хотів поділитися, – це мій найбільший інсайт від відвідин Стенфорду. Я не юна людина, маю життєвий досвід, багато прочитав, побачив, відчув і до цього. Але саме за ці півроку я зміг насправді ґрунтовно відповісти собі на одне питання – так який шлях Україна має пройти, щоб стати кращою країною?
Мій близький товариш, один відомий журналіст, каже, що не треба Україні видумувати велосипед, не треба говорити про свій унікальний шлях, тому що слова «унікальний шлях» – це популізм. Цим заговорюють зуби прихильникам реформ, які були зроблені в інших країнах, для того, щоб не робити нічого.
З цим я погоджуюся. І правда, коли українські політики, особливо ті, про яких я сказав, починають говорити, що нам не треба наслідувати Захід, у нас свій унікальний український шлях, от їм я не вірю. Тому що за цими словами в них ніщо не стоїть. За цими словами стоїть таке: не хочу я ніяких реформ, які Захід нам пропонує робити, тому що «нас і здєсь неплохо кормят».
Приблизно така поведінка типового середньостатистичного українського чиновника і політика. Вони вголос декларують готовність, європейську інтеграцію, реформи.
Ні від кого, як від наших парламентарів, ви так часто не почуєте слово «реформи». Ніхто так мало не хоче цих реформ, як вони.
Саме тому про унікальний шлях я завжди думав скептично. Я думав, що за ним ховається бажання не робити нічого. Але сюди я приїхав трошки з іншим відчуттям.
Я, як і раніше, вважаю, що заговорювати словами про унікальний шлях небажання робити реформи – це злочин. Але тим не менше я не вірю, що існує хоч одна країна на Землі, чий шлях Україна може скопіювати і отримати той самий результат. Це фізично неможливо.
Тепер я готовий захищати цю думку, і тепер я розумію, що як би іронічно це не звучало, ці політики, які насправді не хочуть ніякого унікального українського шляху, були в одному праві, що насправді наш єдиний вихід – це йти своїм шляхом, але використовуючи найкраще, що зробили всі інші.
Придумати новий велосипед у нас дійсно не вдасться. Але створити свій велосипед, взявши колеса в одному місці, трансмісію – у другому, руль – у третьому, сідло – в четвертому, а клаксон – у п’ятому, ми можемо. Саме в цьому полягає задача державного діяча.
У мене деколи таке враження, що наша влада взагалі не мислить такими категоріями. Вони живуть від посівної до посівної. Сьогодні пережили – слава Богу, газу вистачило – значить, усе добре. Тепер, дай Бог, щоб була кон’юнктура на метал або на зерно, тоді в країні буде ВВП рости на 0,5%, тоді нам буде легше виконати бюджет.
Це приблизний горизонт планування. Вам здається, що я перебільшую. Я не перебільшую.
Одиниці думають на 30 років уперед. Одиниці! Точніше, можливо, вони думають про це десь перед сном або в розмові з друзями за келихом вина в суботу. Але ці думки ніколи не втілюються в реальні дії.
Україна не пройде шляхом ні Польщі, ні Сінгапуру, ні Естонії, ні Південної Кореї, ні Грузії, ні Ізраїля. Усі ці шляхи підходили для цих конкретних країн. Україні не підійде жодний із них.
Але Україна і її державні діячі мають бути достатньо мудрими, а головне достатньо щирими перед собою в бажанні змінити країну, щоб знати, що найкраще можна взяти від кожного.
Про зміну ситуації в країні
Нам потрібно кожного дня робити себе сильнішими, робити себе кращими. Вставати кожен день і казати: «Незважаючи на те, що все не так, я буду іншим!».
Ви побачите в якийсь момент, що нас багато. Я розумію, що це викличе навіть посмішку у зв’язку з тією тавтологією, яка виникне, але я іншої фрази не можу сказати. Згадайте собі одну просту, відому фразу: «Я не здамся без бою». Я це зараз говорю в серйозному сенсі.
Ви ніколи не знаєте, чи ви виграєте цю боротьбу, чи ні. Немає людей, які стовідсотково знають майбутнє. Але якщо ви не хочете її виграти, якщо ви не бачите світла в кінці тунелю, тоді навіщо продовжувати тратити своє життя на беззмістовне споглядання?
Можна їхати, як багато хто з наших друзів, моїх знайомих зробив – їхати в інші місця, країни, влаштовувати своє життя. І я їх у цьому не звинувачую.
Тим більше вам, людям, які мають освіту, які можуть себе знайти в будь-який момент, можна все покинути і сказати: «Та нащо воно мені здалося? Не хочу це бачити, ні мати сліз від друга в труні, ні огиди від знайомого з «Лексусом». Не хочу я бачити ні одного, ні іншого!».
Цей вихід є, і багато хто ним користується. Ви б не задали цього питання, якби ви не були готові шукати на нього відповідь самостійно.
Тому моя пряма відповідь така: змінювати країну, як можемо. Будемо використовувати кожну можливість. Не будуть давати можливість добром – заберемо силою.
Уточнюю, що забрати силою – це не значить силове захоплення влади.
Я вважаю, що країна, яка проходить через силове захоплення влади, робить собі ведмежу послугу. Ніколи навіть вголос і серйозно не можна думати про такі речі.
Коли я говорив «заберем силою», я мав на увазі, що рано чи пізно сформується така потужна колона спільно діючих людей з близькими принципами, яким небайдужа доля країни.
Їх буде так багато, і вони будуть так рішуче налаштовані, що їхня сила як лавина змете попередню політичну кон’юнктуру.
Змінять це все тому, що їхній імпульс буде unstoppable. І саме в цьому є моє звернення до чинних політиків. У мене до них дуже простий меседж.
До них звертаються сьогодні люди, у яких болить душа за Україну, у яких є купа енергії, у яких є купа бажання, і в яких є знання. Сьогодні ці люди перебувають поза політикою і все ще кажуть вам: «Панове політики, візьміться за голову!».
Усі разом: опозиційні, владні – мене особисто не цікавлять прізвища. Вони всі однаково відповідальні за те, що відбувається в країні. Візьміться за голову – у вас ще є час.
Сьогодні ще не вибори, вибори будуть пізніше. Але не доводьте ситуацію до моменту, коли ви налаштуєте проти себе людей до такого чину, що в вас не буде жодного шансу на продовження вашої політичної кар’єри. Вас змете історією. І ви будете в цьому винні самі. Будь ласка, почніть робити щось прямо сьогодні, час ще є.
Про радикальність
Припиняйте, що називається, на корінні рубайте, дискусії, у яких звучать слова «розстріляти». Я розумію, звідки ростуть ноги, я розумію, що люди використовують різну риторику, я розумію, що в нас є різні емоції.
Але не можна дозволяти собі навіть проговорювати ці слова. Тому що в якийсь момент, коли ми занадто звикнемо до слів «розстріляти», коли, не дай Бог, у якийсь момент це може стати правдою, ніхто на це не відреагує. І це буде трагедія.
І я би хотів, щоб ми всі, особливо люди, яких я вважаю майбутньою елітою, виключили ці слова зі свого лексикону, тому ще це – слова розпачу і злості. А розпач і злість приводять до програшу, а не до виграшу.
Розпач і злість – погані порадники в ситуації, коли ви шукаєте вихід. Якщо ви шукаєте вихід, найкращими порадниками є розум, впевненість, енергія і щоденна праця над собою і навколо себе.
Дійте розумом, а не розпачем і злістю.
Легко маніпулювати людьми, які є в розпачі або злості. На жаль, великою мірою нами маніпулювали ці 26 років достатньо успішно. І в цьому є наша вина. У цьому є вина нашого покоління, покоління ваших батьків, які вже достатньо довго формально мали би брати відповідальність у цій країні.
Але коли ця відповідальність обмежується кухонними розмовами про «розстріляти», а коли доходить до справи, ці люди, навіть коли потрібно абсолютно мирним і нескладним методом відстоювати свої права, свободи, свої принципи кожного дня, не готові це зробити.
Ці люди часто кажуть: «Треба розстріляти всіх там», але при цьому не готові почекати зеленого світла, поки воно загориться, переходять на червоне. Розумієте? Ви почніть з цього.
Про війну на сході і повернення Криму
Колись видатний державний діяч, один з найвідоміших сучасних державних діячів ХХ століття, перший канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер в одній з перших промов сказав:
«Німеччина була, є і буде єдиною. Німці як народ були, є і будуть єдиними. Ніхто нас ніколи не розділить. І ми ніколи не змиримося і не визнаємо того факту, що хтось забрав у нас нашу територію. Що нам потрібно для того, щоб повернути їх? Працювати, працювати і ще раз працювати.
Сьогодні найбільше, що ми можемо зробити для повернення і для створення єдиної Німеччини, це зробити так, щоб наша країна була найкращою в регіоні. Щоб усі пишалися, щоб усі хотіли бути подібними до нас. Щоб ми стали багатими, сильними, конкурентоспроможними, щоб ми стали прикладом для всіх. Це той шлях, який колись зробить нас єдиними».
Пройшло 50 років. У 1989 році Берлінська стіна впала. Як на мене, я вважаю, що це єдина стратегія, яка стовідсотково вірна. Можуть бути варіанти, які доповнюють цю стратегію. Але без цього ми ніколи не повернемо ні Крим, ні Донбас.
Тому сьогодні наше завдання – зробити так, щоб територія, яку ми контролюємо, почала різко багатшати, почав рости добробут населення, зростала сила українського війська й армії. Щоб Україна почала бути прикладом успіху. Це дозволить нам повернути наші території набагато швидше, легше і найголовніше – це реалістичний сценарій.
Про цінності для об’єднання українців та зміну еліти
Я думаю, що українці мають подорослішати, щоб об’єднатися. Невміння домовлятись або бажання стояти тільки на своєму – це дуже дитяча риса. Діти як правило не хочуть поступатись і хочуть, щоб усе було тільки для них.
Нам потрібно як нації дорослішати. Сподіваюся, ми це й робимо.
Я впевнений, що найближчі 20 років Україну очікує велика кількість людей справді сучасних, європейських, розумних професіоналів, які будуть творити нову еліту. І які вже точно, якщо і будуть кудись їхати, то швидче за обміном досвідом, а не перефарбовувати свою душу, як це раніше відбувалося.
Я думаю, що Україна не буде селянською нацією в середній і короткостроковій перспективі. Не тому що працювати біля поля чи бути селянином – це погано. Навпаки, це чудово! Але тому що так обставини в світі складаються, що все менша і менша кількість людей потрібна для того, щоб прогодувати все більшу і більшу кількість людей. Україна не є винятком зі світового тренду.
Ми маємо збудувати країну, у якій немає різниці, село це чи місто.
Про освіту
У першу чергу, я би сконцентрувався на початковій, середній шкільній освіті, тому що саме там починаються найбільші проблеми, з якими потім стикаємося ми, коли поступаємо у вищі навчальні заклади.
В Україні 80% українців поступає у вищі навчальні заклади. Такої кількості людей з вищою освітою не існує ніде в світі. А чого тоді в нас такі проблеми? Чого тоді в нас так грошей мало в людей?
Здавалось би, всі люди з вищою освітою мають мати більші можливості. І тут виникає питання – чому це відбувається?
Це відбувається тому, що існує так зване державне замовлення. Університетам вигідно тримати свої квоти, вони бояться, щоб у них не позабирали гроші, тому що держава за студентів, які потрапляють на бюджетне навчання, платить гроші.
І виходить, що ми бігаємо за кількістю студентів, а не за якістю освіти, тому що так створена модель. Ніхто не поганий, ніхто не хороший – так усе створено.
Коли ми говоримо про вищу освіту, моя особиста думка як людини, яка сама навчалася в університеті в аспірантурі, захищала дисертацію – нам потрібно збільшувати вагу університетів як дослідницьких центрів.
У нас існує достатньо штучний, радянський поділ між академією наук і університетами, університетською наукою. Академії наук існують у багатьох країнах, але функцію, яку вони виконують в Україні, вони майже ніде не виконують.
Університети, де є викладачі, які займаються наукою кожного дня, у них більше шансів і можливостей поділитися цим зі студентами. Це більш автентичний обмін знань, ніж просто в людини, яка читає лекції. Розумієте?
Я думаю, що люди, які творять науку, повинні бути об’єднані і стояти якомога ближче до тих, хто викладає.
Про досвід навчання в Стенфорді
Найбільший мій інсайт – це розуміння, що світ не чорно-білий, а це 50 відтінків сірого. Тільки не в тому сенсі, що ви подумали. До речі, я фільм не бачив. І не читав. Я просто знаю, що ця фраза викликає пожвавлення.
Мій найбільший інсайт у тому, що насправді легких шляхів не буває. Ви собі не уявляєте, яку кількість літератури я перечитав, зі скількома людьми – чинними, колишніми політиками, спеціалістами я переспілкувався. Усі вони сходяться на одному – Україна абсолютно не безнадійна.
Бували країни, які зі значно складніших ситуацій виходили. З нашими можливостями нам не складно почати демонструвати результати набагато кращі, ніж є зараз.
Про молодість
Є риси, які відрізняють молодь від інших людей, і це прекрасні риси. Я би сказав, що це унікальна комбінація фізичних сил і енергії, які існують саме в цьому віці. Уже достатнє орієнтування в житті, щоб робити певні самостійні рішення, і при цьому абсолютна відсутність – і в хорошому, і в поганому розумінні слова – досвіду.
Або того, що називають дорослі словом «мудрість». Мій тато колись сказав: «Мудрість – це те, чим дорослі люди називають слово страх». У молоді немає страху, і я думаю, що це правильно.
Користуйтесь цим моментом, це просто кайф – жити в тому віці, у якому ви є зараз. І не тільки тому, що ви безтурботні, ви якраз не безтурботні. Це дуже важливий вік, коли ви приймаєте найважливіші рішення у вашому житті і створюєте траєкторію свого майбутнього.
Користуйтесь цим, як скарбом, правильно цим розпорядіться. У вас плюс-мінус у цьому молодому віці, по-різному, у когось 10, у когось 15 років, коли в якийсь момент життя починає так чи інакше заводити в рамки.
Так, є дорослі люди з молодою душею, є дорослі люди, які не бояться ризикувати. Але немає дорослих людей, у яких немає шрамів, як на тілі, так і на душі чи на серці. І поки у вас їх мало, користуйтесь цим.
Ельдар Сарахман, Соня Лукашова, УП